Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, підхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п’ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає… Та вже ж не для мене
В очах її світло те блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.
“Зів’яле листя”, 1886-1896
в переводе Анны Ахматовой
Два белых окна с кружевной занавеской
Ярчайшей геранью увиты.
Там спальня и кухня, две чистых постели,
И накрепко двери закрыты.
На стенах часы, календарь, фотографий
Пять-шесть на комоде невзрачном,
На круглом столе одинокая лампа
Стоит, в абажуре прозрачном.
А в кресле мое драгоценное счастье
Сидит в одиноком раздумье,
И ждет напряженно, и хочет услышать
Шаги чьи-то в уличном шуме.
Да, ждет… не меня, для другого кого-то
В глазах ее искры мелькают!
Я, сумраком скрытый, стою за окошком,
Лишь взглядом приблизившись к раю.
Вот тут мое счастье! Как близко! Как близко!
И так же далеко навеки…
И сердце разбито, и высохли слезы,
Горят воспаленные веки.
Бегу от окна я, сжимая руками
В отчаянье лоб раскаленный,
Как раненый зверь, что скрывается в дебри,
Чтоб сгинуть в норе потаенной.
